Про спори з Фондом соціального захисту інвалідів стосовно невиконання підприємствами нормативу робочих місць для інвалідів.

Вже давно в Україні існує норма, що зобов’язує підприємства з чисельністю штатних працівників від 8 осіб працевлаштовувати інвалідів. Ця норма зазначена в ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» -

для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця).

Невиконання ж обов’язку з працевлаштування інвалідів передбачає, що такі підприємства щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

На прикладі деяких наших клієнтів хочемо повідомити, що, використовуючи нижчезазначену стратегію захисту, ми заощаджуємо клієнту за щорічними спорами понад 5 млн грн.

Що потрібно знати та як уникнути підприємствам сплати вищезазначених санкцій?

 Розглянемо базу для захисту. Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" і розуміється як:

  •   робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях;

  • спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з огляду на її індивідуальні функціональні можливості, обумовлені інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Отже, створеним спеціальним робочим місцем інваліда є те, що введено в дію шляхом працевлаштування інваліда.

Відповідно до частини третьої статті 19 зазначеного Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, установи громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів за рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Відповідно до ст. 18 Закону Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі за умови виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Більш того, згідно ч. 3 ст. 181 Закону Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, а також з урахуванням його побажань.

Частиною  3 ст. 18 Закону передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Вони мають надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Тобто Закон зобов'язує підприємства, відповідно до 4-відсоткового нормативу, виділяти робочі місця для праці інвалідів, інформувати центри зайнятості про можливість прийняти інвалідів, а відповідний центр зайнятості - підібрати робоче місце і направити інваліда для працевлаштування.

Таким чином, законодавством чітко встановлено, що працевлаштування інвалідів на підприємстві  можливо лише за двох обставин:

  •  по-перше, коли інвалід сам звертається безпосередньо на підприємство з метою працевлаштування;

  • по-друге, коли інваліда направляє на підприємство державна служба зайнятості.

Аналіз вищезазначеного дає підстави для висновку про те, що обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком підбирати та працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Така правова позиція викладена в Довідці про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", наданій ВАСУ 23.08.2007 р.

Висновок:  підприємство щомісяця протягом року за формою № 3-ПН має інформувати міський центр зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів у достатній кількості (кількість вакантних посад відповідає 4% нормативу). У такому разі за рік , в якому подавалися звіти за формою № 3-ПН, підприємство має 100-відсоткові шанси відстояти свою правоту в суді.

Крім того, можна додатково вживати  заходів щодо пошуку інвалідів для працевлаштування (хоч, як зазначалося вище,  відповідно до чинного законодавства, цей обов’язок покладений на центри зайнятості), а саме:

  • надавати  оголошення в газетах про наявність вакансій для інвалідів,

  • направляти  листи безпосередньо до центрів зайнятості міст, в яких розташовані підприємства, з проханням направити на роботу працезданих інвалідів;

  • брати участь у ярмарках вакансій, в т.ч. для інвалідів, що періодично проводяться центрами  зайнятості.

Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками. Вважається, що застосування принципу вини як умови відповідальності пов'язане з необхідністю доведення порушення зобов'язання.

У ст. 614 Цивільного кодексу України зазначено, що саме вина є основою відповідальності за порушення зобов'язань.

Згідно зі ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити при порушенні ним правил здійснення господарської діяльності.

Вищезазначені положення законодавства правомірно можуть бути використані на підставі ч. 7     ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України (аналогія закону).

Таким чином, потрібно довести одне - підприємство  усіма способами шукає інвалідів, запрошує їх до роботи.

Проте працевлаштування інвалідів відповідно до нормативів, встановлених ст. 19 Закону, не відбувається незалежно від підприємства,  тобто вина підприємства в невиконанні нормативу з працевлаштування інвалідів відсутня,  відповідно і штраф Фондом не може бути накладений!

 

 При копіюванні матеріалу пряме посилання на джерело обов'язкове.

Скільки коштує юридична послуга